Мар'яна дивилася прямо в очі й промовляла: мені треба жити... Раз, і вдруге, і в третє... Її погляд не був благальним, ані в голосі не вчувався відчай. Вона промовляла просто, як самозрозумілу річ: мені треба жити. Звичайно. Ти повернешся у свій Монастирець...
Непогамовний біль у серці поволі відступав, але не відпускав. Лікар запевнював: це нічого, загрози життю немає...
Та, очевидно, Господь досудив, що потребує її більше, ніж Степанко і Марічка, ніж мамочка і чоловік, ніж школа і поезія...
10 грудня опівдні монастирецькі дзвони сповістили світові про те, що Мар'яна Бонь-Якубишин – Учитель, Поет, Донька, Мати, Жінка полишила всі земні справи і "вклала своє життя у дати", відійшовши на те Високе Небо, де не болить серце, де зупинився час, де сама стаєш ангелом-охоронцем...
Немає коментарів:
Дописати коментар